“Епоха невинності” Е. Вортон
Oct. 22nd, 2022 01:42 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
foolish_nekoЯ придбав електронний варіант цієї книги на хвилі свого захоплення 18-19 сторіччями в літературі. Хоча, кого я обманюю, я просто старушенція, яка читає класику і нічого не тямить у сучасній літературі. Тиждень тому я з подивом виявив, що чомусь у мене в пам’яті ця книга змішалася з екранізацією “Скверу Вашинґтона”, але насправді я вже забув нащо її купував, чому хотів прочитати і взагалі як відшукав. Але ось, вона вже придбана і прийшов час її прочитати. Назагал: мені сподобалось, але не так, як ви (уявні і неіснуючі) можете подумати.
Стислий переказ без зовсім вже кричущих спойлерів: це історія про нещасливе кохання одного довбня протягом усього життя у той чай, коли він міг би мати зправжнє зворушливе кохання удома. Мені ця фабула нагадала сюжет “Назви мене своїм ім’ям” (якого я не читав, алезасуджую чув), якщо ви розумієте про що я.
А тепер зі спойлерами.
>Є у нас романтичний юнак Ньюланд Арчей, який закоханий у таку собі Мей. Він вважає її вінцем жіночої краси і чеснот, відверто нею захоплюється і бажає якомога швидше із нею одружитися. Але тут він зузстрічає кузину Мей, графиню Оленську, яка осоромила себе втечею від чоловіка і поверненням до Америки. І тут Арчера поглинає цунамі потягу до Оленської.
Він раптом усвідомлює, що Оленська - уся така не така як усі, зовсім інакша, жива, розумна, кмітлива. La femme fatale. А його Мей - якась вже й не дуже: не емансипована, не розкута, не така, яка б зазнала спокус відвертого європейського стилю життя. Скромна, чемна, добра дівчина, вона не кидає викликів суспільству, яких від неї хотів би Арчер, і це його засмучує. Те, що він вбачав достоїнствами і перевагами Мей, раптом стає її недоліками у порівнянні з гарячково-прекрасною Оленською. Розуміючи, що він на грані зради, Арчер вмовляє родичів пришвидшити їхнє з Мей одруження, про що потому жалкує - звістка про те, що дата одруження перенесена, приходить до нього у той момент, коли він вже вирішив тікати з Оленською поки ще вільний. Уже у шлюбі з Мей Арчер часто шукає зустрічей з Оленською і вмовляє її втекти разом.
Зрештою, Мей приносить Арчеру звістку про те, що графиня Оленська відбуває до Європи назавжди. На її честь подружжя Арчерів має влаштувати прощальний прийом. І на цьому прийомі Арчер усвідомлює, що усе його оточення, усей вищий світ Нью-Йорку знав про цю інтрижкою. І Мей знала. Непомітно, за його спиною, усе влаштували так, щоб Оленська поїхала і не наражала на небезпеку шлюб Арчерів. Це був лагідний натяк йому - “ми все бачимо, не зганьби себе і дружину”.
А завершується книга тридцять років потому. На сцені, коли Арчер зі своїм сином приїжджають до Парижу, де живе Оленська. Оленська запрошує сина Арчера з ним самим у гості. Але вже поряд з її будинком Арчер каже синові йди одному. Він сідає на лавицю під будинком, уявляє як його син прийде до Оленської, у що вона буде вбрана, які в неї інтер’єри і квіти і вазі, а тоді міркує собі: “так, ці фантазії для мене реальніші, ніж якби я й справді завітав до неї”. І йде собі назад до готелю.
Мені дуже шкода бідолашну Мей. Вона так щиро його кохала. І вона зовсім не винна у тому, що цей дурник не зміг оцінити її. Він постійно порівнював Мей із Оленською і шукав у ній риси, притаманні іншій жінці. Його почало дратувати, що Мей “недостатньо емансипована”, не коїть таких дурниць, як він сам, не хоче піти проти суспільства. Спершу він ще знаходив у ній щось чарівне, пишався нею і захоплювався, вважав її розумною і сміливою, але чим далі, тим більше вона дратувала його оковами суспільного життя. А після того, як вони одружилися, він цілком почав її зневажати.
Мені дуже “сподобалася” фраза штибу: “до шлюбу з Мей Арчер любив читати їй у голос, бо вважав її роздуми про прочитане дуже розумними, але пізніше здогадався що вона лише повторювала його власні судження. Відтоді, як він перестав викладати їй власні думки, вона все частіше насмілювалася робити власні судження про авторів - це йому не сподобалось, і він почав читати уголос книжки з історії”. Ах ти падло! Тобто ти вважав дружину розумною лише доти, доки вона повторювала твої помірковування?)) І ти ще будеш кпиняти, що вона недостатньо емансипована??
Коротше, він спершу закохався у милу, віддану Мей і вважав за щастя шлюб із нею, але потім побачив іншу жінку і одразу Мей йому виявилася нудною, забобонною і недостатньо вільнодумною. Він був сліпим до того, яка вона благородна жінка, і лише в півока зрозумів це тіки через багато років після її смерті зі слів свого сина.
Боже, Арчере, який же ти жалюгідний. Змарнував життя щирої жінки і усе життя надрочував на недоступну Оленську. Яка б, якби ти з нею побрався, теж напевне швидко стала нудною, стереотипною і скутою, а ще її погляди на поезію не збігалися б з твоїми - який жах! Нащо ж ти одружився? Краще б полишив Мей і вона знайшла собі нормального чоловіка.
Я усю книгу відчував відразу до головного героя. Ні на секунду його “нещасне кохання” мене не зворушило. Це просто довбень. Що Мей, що графині Оленській дуже не пощастило наштовхнутися у своєму житті на цього Арчера - незрілого, який усе життя метався між двома жінками, жодню з яких не розумів. Він звинувачував Мей у її застарілості, але єдиний, хто був зашорений - це він сам. Його жінка усе чудово бачила і розуміла, але кохала і підтримувала. А він... В нього ніколи не було і частки її гідності.
Стислий переказ без зовсім вже кричущих спойлерів: це історія про нещасливе кохання одного довбня протягом усього життя у той чай, коли він міг би мати зправжнє зворушливе кохання удома. Мені ця фабула нагадала сюжет “Назви мене своїм ім’ям” (якого я не читав, але
А тепер зі спойлерами.
>Є у нас романтичний юнак Ньюланд Арчей, який закоханий у таку собі Мей. Він вважає її вінцем жіночої краси і чеснот, відверто нею захоплюється і бажає якомога швидше із нею одружитися. Але тут він зузстрічає кузину Мей, графиню Оленську, яка осоромила себе втечею від чоловіка і поверненням до Америки. І тут Арчера поглинає цунамі потягу до Оленської.
Він раптом усвідомлює, що Оленська - уся така не така як усі, зовсім інакша, жива, розумна, кмітлива. La femme fatale. А його Мей - якась вже й не дуже: не емансипована, не розкута, не така, яка б зазнала спокус відвертого європейського стилю життя. Скромна, чемна, добра дівчина, вона не кидає викликів суспільству, яких від неї хотів би Арчер, і це його засмучує. Те, що він вбачав достоїнствами і перевагами Мей, раптом стає її недоліками у порівнянні з гарячково-прекрасною Оленською. Розуміючи, що він на грані зради, Арчер вмовляє родичів пришвидшити їхнє з Мей одруження, про що потому жалкує - звістка про те, що дата одруження перенесена, приходить до нього у той момент, коли він вже вирішив тікати з Оленською поки ще вільний. Уже у шлюбі з Мей Арчер часто шукає зустрічей з Оленською і вмовляє її втекти разом.
Зрештою, Мей приносить Арчеру звістку про те, що графиня Оленська відбуває до Європи назавжди. На її честь подружжя Арчерів має влаштувати прощальний прийом. І на цьому прийомі Арчер усвідомлює, що усе його оточення, усей вищий світ Нью-Йорку знав про цю інтрижкою. І Мей знала. Непомітно, за його спиною, усе влаштували так, щоб Оленська поїхала і не наражала на небезпеку шлюб Арчерів. Це був лагідний натяк йому - “ми все бачимо, не зганьби себе і дружину”.
А завершується книга тридцять років потому. На сцені, коли Арчер зі своїм сином приїжджають до Парижу, де живе Оленська. Оленська запрошує сина Арчера з ним самим у гості. Але вже поряд з її будинком Арчер каже синові йди одному. Він сідає на лавицю під будинком, уявляє як його син прийде до Оленської, у що вона буде вбрана, які в неї інтер’єри і квіти і вазі, а тоді міркує собі: “так, ці фантазії для мене реальніші, ніж якби я й справді завітав до неї”. І йде собі назад до готелю.
***
Усю книгу в мене палало від Арчера. Я вже давно зрозумів, що читаю у книгах не те, що писали автори. Я побачив на цих сторінках не історію палкого і нещасливого кохання, а гг-довбня, який сам собі вигадав образ ідеальної жінки, який затьмарив його дружину, і наполегливо вбивався об нього. При тому зруйнувавши життя хорошій дівчині, яка ні в чому не була винна.Мені дуже шкода бідолашну Мей. Вона так щиро його кохала. І вона зовсім не винна у тому, що цей дурник не зміг оцінити її. Він постійно порівнював Мей із Оленською і шукав у ній риси, притаманні іншій жінці. Його почало дратувати, що Мей “недостатньо емансипована”, не коїть таких дурниць, як він сам, не хоче піти проти суспільства. Спершу він ще знаходив у ній щось чарівне, пишався нею і захоплювався, вважав її розумною і сміливою, але чим далі, тим більше вона дратувала його оковами суспільного життя. А після того, як вони одружилися, він цілком почав її зневажати.
Мені дуже “сподобалася” фраза штибу: “до шлюбу з Мей Арчер любив читати їй у голос, бо вважав її роздуми про прочитане дуже розумними, але пізніше здогадався що вона лише повторювала його власні судження. Відтоді, як він перестав викладати їй власні думки, вона все частіше насмілювалася робити власні судження про авторів - це йому не сподобалось, і він почав читати уголос книжки з історії”. Ах ти падло! Тобто ти вважав дружину розумною лише доти, доки вона повторювала твої помірковування?)) І ти ще будеш кпиняти, що вона недостатньо емансипована??
Коротше, він спершу закохався у милу, віддану Мей і вважав за щастя шлюб із нею, але потім побачив іншу жінку і одразу Мей йому виявилася нудною, забобонною і недостатньо вільнодумною. Він був сліпим до того, яка вона благородна жінка, і лише в півока зрозумів це тіки через багато років після її смерті зі слів свого сина.
Боже, Арчере, який же ти жалюгідний. Змарнував життя щирої жінки і усе життя надрочував на недоступну Оленську. Яка б, якби ти з нею побрався, теж напевне швидко стала нудною, стереотипною і скутою, а ще її погляди на поезію не збігалися б з твоїми - який жах! Нащо ж ти одружився? Краще б полишив Мей і вона знайшла собі нормального чоловіка.
Я усю книгу відчував відразу до головного героя. Ні на секунду його “нещасне кохання” мене не зворушило. Це просто довбень. Що Мей, що графині Оленській дуже не пощастило наштовхнутися у своєму житті на цього Арчера - незрілого, який усе життя метався між двома жінками, жодню з яких не розумів. Він звинувачував Мей у її застарілості, але єдиний, хто був зашорений - це він сам. Його жінка усе чудово бачила і розуміла, але кохала і підтримувала. А він... В нього ніколи не було і частки її гідності.
